Приблизно 3000-4000 років до н.е. люди знайшли перші способи отримати штучні в’яжучі речовини. Їх випалювали з деяких гірських порід і тонкого подрібнення продуктів цього випалення. Першими штучними в’язкими речовинами стали – будівельний гіпс та вапно. Саме ці матеріали застосували при будівництві унікальних споруд: бетонної галереї легендарного лабіринту в давньому Єгипті, фундаментів найдавніших споруд в Мексиці, Великої Китайської стіни та римського Пантеону.
Однак, глина, гіпс і вапно мають значний недолік. Вони здатні тверднути і служити тільки на повітрі, тому отримали назву – повітряні. З часом люди навчилися підвищувати водостійкість вапняних розчинів. Для цього додавали дрібно перемелену обпалену глину, крихти цегли або вулканічні породи під назвою «пуцолани».
На території колишньої Київської Русі, розвиток виробництва в’яжучих матеріалів був пов’язаний з виникненням древніх міст – Києва, Новгорода та ін. В’язкі речовини використовували при зведенні кріпосних стін, веж, соборів.
Кілька тисячоліть люди використовували лише гіпс і повітряне вапно. Однак вони відрізнялися недостатньою водостійкістю. Розвиток мореплавання в XVII – XVIII ст. стимулював будівництво портових споруд зі створенням стійких до дії води в’яжучих матеріалів.
У 1756 році англієць Д. Сміт отримав водостійкий матеріал завдяки випаленню вапняку з глинистими домішками. Його назвали гідравлічним вапном. У 1796 році англієць Д. Паркером запатентував роман-цемент, який твердів у повітрі та воді. У наш час такі матеріали втратили практичне значення, але до другої половини XIX ст. вони були основними матеріалами для будівництва гідротехнічних споруд.
Вивчення властивостей прототипу сучасного цементу почалося приблизно у 1822 році. Тоді вчені Петербурзького інституту шляхів сполучення надрукували роботу, де були практичні вказівки щодо застосування цементу: «Трактат про мистецтво виготовлення будівельних розчинів».
На Заході англієць Аспдін в 1824 році запентував портландский цемент. Назву «портландский» винахід отримав від міста Портланд на сході Англії, в якому жив винахідник. Проблема полягала в тому, що цей цемент мав випадковий склад, а тому особливою якістю не відрізнявся.
Спроби виготовляти цемент робилися і в Німеччині, але вони не були успішними. Цемент вперто не бажав ставати міцним і боявся вологи.
У ці роки в районі Петербурга налагодили виробництво цементу в шахтних печах, де випалювали суміші з глини і вапняку. Помел цементу виробляли в механічних агрегатах. Для затримки схоплювання при помелі в цемент додавали гіпс. В цемент додавали повітряне вапно, гіпс і пізніше – гідравлічне вапно. Але проблема вологостійкості ніяк не вирішувалась, і суміш не набувала міцності у вологих умовах. До того ж цемент швидко руйнувався навіть у сухих умовах, оскільки гідравлічне вапно мало низьку міцність.
Остаточно проблему забудови споруд, що контактують з водою, допоміг вирішити винахідник Єгор Челієв. Він розробив принципово новий склад. Рецептура цементу, створена Челієвим, майже не змінювалася аж до наших днів.
Порівняльні досліди за якістю російських, англійських і німецьких цементів зробив спеціальний комітет в 1862 році. Було виявлено, що якість російських цементів набагато краще якості цементу, виготовленого на Заході.
Після цього цемент став стрімко вдосконалюватися і повсюдно використовуватися в будівництві. Сьогодні в місті не знати будівлю, в якій не було б цементу. Незважаючи на «звичність» цього матеріалу для будівельників, з’явився він всього 200 років тому. І з того моменту пройшов сотні етапів вдосконалення.
